Будівництво як засіб комунікації:
Як волонтери пензлями і перфораторами з'єднують схід і захід України
Текст і фото: Олександр Хоменко
Кореспондент Depo.ua прожив кілька днів у Бердянську разом із волонтерами руху "Будуємо Україну разом", які допомагають відбудовувати житла соціально незахищеним і постраждалим від війни сім'ям

На залізничному вокзалі Маріуполя у неділю гамірно - щойно прийшов потяг із Києва, і весь калейдоскоп із літніх людей, курортників і дітлашні зайняв привокзальну площу. Попри те, що лінія фронту проходить всього в кількох десятках кілометрів звідси, про війну тут найбільше нагадують численні блок-пости, на які краще без паспорта не потикатися.

Люд спливає, і на площі залишається стояти тільки чимала група молодих людей, які, хтось радісно, як після довгої розлуки, а хтось стриманіше, вітаються між собою. Вони вантажаться в два мікроавтобуси, забиваючи їх по саме нікуди, і від'їжджають кудись на південний захід.
Щойно прибулі волонтери БУРу на вокзалі Маріуполя
Автобуси зустрічають біля гуртожитку Бердянського машинобудівного професійного ліцея, тут волонтери, які зголосилися брати участь у таборі руху "Будуємо Україну разом", будуть жити весь наступний тиждень. Сама будівля зовні мало змінилася від радянських часів, але і такий варіант житла для півсотні людей у курортний сезон за щастя, тим більше, що за нього не треба платити.

Після заселення, вечері і презентації БУРу всі збираються біля багаття аби краще познайомитися. До Бердянська з'їхалася молодь ледве не з усіх областей України. Багато хто приїхав не вперше на табори БУРу, хтось відмовився від далеких подорожей і фестивалів заради того, щоб разом із такими ж людьми допомагати будувати житло тим, хто його потребує.
Новоприбулі волонтери, завантажені в мікроавтобус, співають пісні зі спеціального співаника
Все почалося з Краматорська
Рух "Будуємо Україну Разом" був заснований трьома членами Львівської освітньої фундації Віталієм Кокуром, Андрієм Левицьким та Юрком Дідулою. Саме вони здійснили перший проект БУРу у Краматорську 2014 року з метою допомогти людям, постраждалим внаслідок війни. На Донбасі активісти познайомилися з місцевою молоддю, багато спілкувалися у вільний від будівельних робіт час. В результаті у Краматорську виник простір "Вільна хата" - місце, куди кожен може прийти зі своєю ідеєю або просто поспілкуватися з однодумцями.

Після Краматорська був Слов'янськ і ще багато міст сходу України. Наступного року волонтери вирішили зробити географічний експеримент і запросили вже активістів зі східної України допомагати відбудовувати оселі у Львівській області.
Координаторка БУРу Віра Пасішнюк розповідає про історію виникнення організації, показуючи фото із першого табору у Краматорську
2016 року формат проекту дещо змінився - прийшло розуміння, що людей, яким необхідно допомагати, багато і вони живуть в усіх частинах України. Так БУР став підтримувати сім'ї учасників українсько-російської війни, багатодітні сім'ї переселенців, дитячі будинки сімейного типу, родини із дітьми з особливими потребами тощо. Того року табори волонтерів відбулися в 11 містах.

Крім адресної допомоги конкретній сім'ї, постала потреба залучати до змін місцевих жителів і створювати громадські простори, а також сприяти місцевим молодіжним ініціативам. Тому ще однією ланкою робіт під час табору у певному місті стало створення мотиваційних муралів або графіті.

На сьогодні табори БУРу відбувалися вже абсолютно в усіх областях України.
Знайомство новоприбулих волонтерів біля багаття
Знайомитися через будівництво
Питаю Юрка Дідулу, в чому ж полягає найвища мета діяльності їх волонтерського руху.

У відповідь він згадує про одне цікаве соціологічне дослідження, згідно з яким станом на 2014 рік приблизно 70% мешканців Донбасу ніколи не були за його межами і, відповідно, не мали можливості добре познайомитися з мешканцями інших територій України.
Юрко Дідула допомагає штукатурити стіни будинку переселенця Віктора
"Ми відчували, що будівництво є новою формулою спілкування між людьми. Це катастрофа для будь-якої країни, якщо така прірва в спілкуванні людей із різних регіонів. У Краматорську ми відчули, що фізична присутність там і конкретна дія - це той інструмент, який допоможе побудувати довіру між людьми, які довгий час не знали один одного і навіть у якійсь мірі ворогували", - говорить Юрко.

Найбільшою ж метою БУРу, за словами Юрка, є побудувати мережу українців, які будуть не тільки волонтерити, допомагаючи іншим, але і які братимуть на себе відповідальність за особисте життя і, займаючись саморозвитком, розвиватимуть свої спільноти.
Хто платить за ремонт
Діяльність руху БУР на сьогодні забезпечує 18 менеджерів і сотні волонтерів.

Наприкінці кожного року здійснюється так званий БУР-тур, під час якого менеджмент організації остаточно визначає міста і адресатів волонтерської допомоги на наступний рік.

Кошти на реалізацією ремонтних проектів у тому чи іншому місці шукаються конкретно під кожен табір, виходячи з орієнтовного бюджету експедиції. Крім того, цього року "Будуємо Україну Разом" отримали грант від фонду "Папа для України", за кошти якого проводилися будівельні роботи для сімей переселенців. Також БУР співпрацює з благодійними фондами Ginger і UNICEF, NED (National Endowment for Democracy), а також із Агенством США із міжнародного розвитку.

Цього року офіційним партнером БУРу стало Міністерство молоді та спорту. Зокрема, табір у Коломиї який пройде з 24 вересня по 8 жовтня, буде повністю спонсоруватися державою.
Підготовча робота БУРу в кожному місті починається з налагодження контактів із місцевими соціальними службами і спілками ветеранів АТО. Вони допомагають визначати довгий список сімей, які можуть потребувати допомоги. Після особистого візиту менеджменту БУРу до кожного імовірного реципієнта визначаються остаточні адресати допомоги.

На 2017 рік було більше 60 заявок від різних людей із різних міст. Загалом у довгий список потрапили 20 міст, всі вони були відвідані менеджментом восени 2016 року.

Табір БУРу в кожному місті зазвичай триває два тижні - із двома змінами волонтерів, кожна з яких відпрацьовує повний тиждень. План необхідних для виконання робіт формується так, щоб його було реально виконати за цей проміжок часу. Якщо в разі непередбачуваних обставин волонтери щось важливе не встигають доробити, менеджмент організації може лишитися і завершити роботу, але цього року таких випадків ще не було.
Волонтери розважаються на міському пляжі Бердянська
Побут волонтерів
Режим дня для волонтерів м'який і суворий водночас. Повна заборона на будь-який алкоголь і наркотичні засоби, підйом о 7-ій ранку руханка, сніданок. О 9 ранку після розподілу по ділянках роботи всі роз'їжджаються будувати. Робота завершується о 15 годині дня.

На вечір - обов'язкова культурно-мистецька програма. У Бердянську це були екскурсія містом, катання на великому оглядовому колесі, сальса-вечірка на березі моря, майстер-клас із народних ремесел, лекції про психологію стосунків між людьми тощо.
Щоб стати волонтером БУРу, треба заповнити спеціальну анкету, вибрати потрібну дату в календарі таборів. Часом було забагато охочих їхати у певне місто, наприклад у Бердянську тільки на першу зміну було 105 заявок при запланованих 35 волонтерах. В такому разі визначальну роль відігравали два фактори: мотивація людини бути волонтером, а також статус - тим, хто писав анкету волонтера БУРу вперше, надавали перевагу.

У таборі діють маленькі "ноу-хау", покликані робити стосунки між людьми максимально дружніми. Наприклад, кожен учасник табору методом жеребкування отримує "таємного друга" і сам таким стає для когось. Завдання таємного друга - всіляко підтримувати свого підопічного: цукерками, дрібними подарунками, листами. "Таємним" друг має залишатися до кінця тижневої зміни.
Допомагати відбудовувати житло українцям приїжджають не лише українці. Минулого року із БУРом працювали волонтери зі США, Росії, Польщі, Угорщини, Литви, Білорусі. У Бердянську також були іноземні волонтери - двоє білорусів і американець Томас, який залишився допомагати на всі два тижні перебування БУРу в місті.
Переселенці із Зугреса Віктор і Наталія Мірошніченки із наймолодшими дітьми Іллею, Рінатою і Вітею
Вода раз на вісім днів
Вранішній розподіл волонтерів починається з відбору людей на найважчу ділянку "фронту" - дачний будинок переселенців Віктора і Наталії Мірошніченків, розташований на околиці Бердянська. Тут потрібно найбільше людей, бо і роботи найбільше - треба добудувати частину будинку і спорудити новий дах.

Я теж найперше їду до переселенців. Нас зустрічають вже сивий, але міцний і жвавий чоловік Віктор, його усміхнена і приязна дружина Наталія і троє малих дітей. Для них підготовлений окремий "подарунок" - двоє волонтерів-няньок, завданням яких є розважати дітей і не пускати на будівельний майданчик, поки там "гаряче".
До війни Віктор і Наталія жили в маленькому містечку Зугрес, розташованому між Іловайськом і Харцизськом. Віктор мав свій бізнес - торгував вугіллям.

Коли в місто прийшли війська ДНР у липні 2014 року, до Віктора буквально відразу завітали гості. "Приїхали ДНРівці удвох із автоматами і забрали - нібито до вечора - мою "копійку", - згадує чоловік.

Машину із розбитим склом і фарою переселенці ледве повернули через три дні. Того ж дня, зібравши все господарство, вони вирушили на Бердянськ - тут у родини Мірошніченків була дача, придбана ще 2008 року.
"Перша зима на новому місці була дуже важкою", - згадує Наталія, - "Ми в Зугресі покинули посаджений город, а тут нічого на той момент не було". Віктор підробляв тим, що клав людям пічки. Крім того, дуже допоміг усім необхідним сусід.

Зараз родину годує город - живуть за рахунок продажу вирощеного на власній землі - у Віктора загалом 24 сотки. Будинка, який складається з двох маленьких кімнат, на велику сім'ю не вистачає, тому і взялися волонтери допомогти розбудувати оселю. Хоча переселенці до останнього не вірили, що волонтери реально приїдуть до них і будуть щось робити.

У Віктора і Наталії четверо дітей: Ігор (16 років), Ілля (7 років, піде цього року до школи), Ріната (4 роки), Вітя (2 роки, народився вже в Бердянську). Двоє старших - діти Наталії від попереднього шлюбу, у Віктора також є кілька дітей від попередніх дружин. Зараз чекають на п'яту дитину.
Найперша проблема переселенців на сьогодні - брак води в дачному селищі. Водогін сюди не підведено, воду подають через системи поливу на одну годину раз на вісім днів у теплу пору року. Викопати власну свердловину надзвичайно дорого - підземні води в районі течуть на глибині 100 метрів.

Водогін проходить поруч, на відстані 1,5 кілометра від селища. Але за те, щоб підвести його до дач, представники місцевої влади п'ять років тому попросили з кожного господарства по 2500 гривень (більше 300 доларів на той момент). Ніхто тоді таких грошей не знайшов.

На Донбас Віктор не планує вертатися: "Поки український прапор не повісять на будівлі виконкому, я туди навіть у гості не поїду". Хоча тут не все так добре, як хотілось би. Наталії скоро народжувати знову, а переселенці вже мають негативний досвід перебування в місцевих лікарнях, кажуть - донецькі були кращими. Щоправда, новоселам тут активно допомагають місцеві баптисти, прихожанами яких є Віктор і Наталія.
Надія та її шестеро прийомних дітей Анастасія (20 років, вчиться на медика), Катя (майбутній кондитер), її брат Юра (буде автослюсарем), Юля (дуже добре малює) Ніна (за словами матері, майбутня швея), Маша (13 років, можливо буде артисткою).
Шестеро дітей з Іловайська
Моя наступна зупинка - у квартирі Станіслава і Надії, які заснували дитячий будинок сімейного типу, взявши на утримання шістьох прийомних дітей. За збігом обставин, всі ці діти - з Іловайська, та й уся родина - також вихідці з Донбасу.

На цій дільниці працює всього 4-5 волонтерів БУРу, вони мають утеплити підлогу на балконі, де буде додаткове спальне місце для когось із дітей.
Станіслав за фахом старший машиніст на електростанції, зараз вийшов на пенсію. У Надії є троє своїх дітей, але вони вже давно виросли. За фахом вона колишній вихователь, і коли 2007 року закрили місцевий центр, вирішила взяти під опіку двох безбатченків. Спершу прийняли Катю з Юрою, потім Настю, а потім Юлю, Машу і Ніну, які між собою є сестрами.

Коли виїжджали з Донбасу, ще не думали, що це надовго. Їхали спершу в Генічеськ на відпочинок, на той момент у регіоні ще не почалися активні бойові дії. Коли стало зрозуміло, що вертатися додому не варто, оселилися спершу на території табору "Факел" у Бердянську, де і прожили півроку. Потім микалися по різних адресах, поки за допомогою євангеліє-християнських баптистів не отримали це помешкання. Облаштовувати квартиру їм також допомагала церква. Житлової площі для вісьмох людей трохи бракує і є можливість за підтримки все тих же баптистів оселитися у набагато більшій квартирі у Херсоні, але діти вже звикли до Бердянська.

Надія пишається своїми прийомними дітьми, каже, що вони слухняні і підтримують один одного.
Хлопець-аутист Максим із бабусею Тетяною, волонтери БУРу допомагають їм робити ремонт у кількох кімнатах у квартирі
Гіперактивний Максим
Вперше сім'ям, де є діти-аутисти, БУР почав допомагати під час табору в Херсоні в липні 2017 року, коли познайомилися із організацією "Дивовижні діти Херсона".

Максим, та його мати і бабуся - обидві Тетяни - живуть у трикімнатній квартирі на другому поверсі "хрущовки". Довгий час у них не було води у ванній кімнаті - просто нікому було замінити кран, а запросити майстра не вистачало коштів. Та й сама квартира давно потребує оновлення. За два тижні волонтери розраховують переклеїти шпалери у двох кімнатах і коридорі і повністю полагодити санвузол. Першим ділом поставили новий кран у ванній.

Поки волонтери володарюють у половині квартири, готуючи стіни до поклейки шпалер, я усамітнююся з двома Тетянами і Максимом у іншій половині, серед розкиданих речей, підписаних рівними друкованими літерами. Мама хлопчика якраз напередодні застудилася і простить її не фотографувати. Щоб малий не заважав спілкуватися, даю йому в руки фотокамеру, проте ремінь від неї залишаю у себе на шиї, аби хлопець нікуди не пішов із цінним пристроєм.
Максим - у багатьох смислах нетиповий аутист, він вирізняється гіперактивністю навіть серед таких же, як і він, але водночас є, напевно, найадаптованішим серед дітей-аутистів у Бердянську. Жити в суспільстві його вчать передусім мама, дефектолог за фахом, і бабуся.

"Від нього відмовилися всі лікарі і всі школи, вважаючи розумово відсталим, хоча у Максима IQ дорівнює 138 одиниць. Це найвищий для Бердянська показник серед дітей-інвалідів", - розповідає мама хлопчика.

Максим на індивідуальному навчанні в 4-му класі, програма навчання, хоч і розрахована на дітей із затримкою розвитку, проте не дуже сильно відрізняється від загальноприйнятої. Хлопчик любить конструювати речі із підручних матеріалів, витягує і показує велику коробку із іграшковими автомобілями, зробленими власноруч із паперу.

"З ним не можна було зайти в автобус, в перукарню, його доводилося постійно тримати обома руками, щоб себе або когось не пошкодив", - тимчасом згадує бабуся.
Тетяна з Максимом у кімнаті, де на час ремонту мешкає вся родина
Дуже важко починалося освоєння маршруток. Мамі довелося буквально добиватися, щоб її не виставляли з дитиною з автобуса і не обливали брудом. Складність була в тому, що Максим, потрапляючи всередину, намагався руками або ногами вибити скло, а також бив маму головою.

"Щоб відпрацювати навик їзди на автобусі, ми сідали на кінцевій зупинці, де менше людей, і встигали проїжджати півзупинки, і так було більше року кожен день. Тепер уже з цим проблем нема, вони навіть їздили у Миколаїв потягом", - радіє мама хлопчика.

З іншими сім'ями зі схожими проблемами майже не спілкуються. Мама каже - через те, що інші не витримують її напору у бажанні адаптувати дитину. Кожну вільну хвилину Тетяна намагається із Максимом щось пропрацювати, навіть коли йдуть на пляж купатися.

Зараз Тетяна намагається налагодити контакт хлопчика із іншими дітьми - ходить із ним на дитячі майданчики, привчаючи до комунікації. Крім того, потроху вчить Максима допомагати на кухні. Він уже вміє чистити моркву на суп, може порізати овочі на салат. За допомогу на кухні Максим отримує свою винагороду - додаткові 15 хвилин сидіння за комп'ютером.

"Максим гіперактивний. Це зараз він веде себе як діамантовий. Але навіть при цьому ми зайняті ним від світанку до заходу сонця. І тому ввечері ми вже перебуваємо у стані вижатого лимона", - зізнається бабуся.

Саме позитивні зміни в його поведінці дали сім'ї можливість почати хоч якийсь ремонт у квартирі. Хоча й від ремонту вже дуже стомилися - через те, що кожного дня мусять після волонтерів усе вимивати, інакше Максим запросто може спробувати на смак залишки будівельних матеріалів.
Волонтер Роман розрізає дошки, які стануть основою для лавок в одному з місцевих дворів
Громадський простір
Бердянськ - курортне місто, тому інфраструктура розваг тут розвинена досить добре. Парк атракціонів із великим оглядовим колесом, прогулянки на човнах, кілометри пляжів і грязевих джерел, кав'ярні і ресторани. Проте знайдеться тут що робити і людині з невисоким рівнем доходів.

У місцевому центрі творчості "Академія ремесел", створеному 1999 року, займаються зокрема реабілітацією місцевих дітей через арт-терапію.

"1999 року ситуація із людьми з особливими потребами була значно гірша, ніж зараз. Вони по двадцять років сиділи вдома, не маючи можливості навіть між собою спілкуватися, не те що з майстрами народних ремесел", - розповідає керівник центру Людмила Василівна Кириленко-Грабовська, - "ми намагаємося показати дітям, що маючи вади, вони ще й мають великі можливості, бо коли боженька щось забирає, то він замість того і щось дає".
Для волонтерів БУРу і тут знайшлася робота - поремонтувати піч, зробити на горищі вікно, а найголовніше - допомогти завершити мурал у великій кімнаті, який от уже 13 років ніяк не можуть домалювати.

У Академії працюють майстерні петриківського розпису, писанкарства, плетення, ткацтва, вишивки, діють майстер-класи для вагітних жінок тощо.
Ще одне місце, де волонтери можуть покращити побут жителів, визначили уже після початку табору. В одному з дворів у центрі міста колись був кінотеатр просто неба - кількадесят лавок і кількаметровий екран. З часом лавки розібрали, і місцеві мешканці не палали бажанням їх повертати, оскільки в таких місцях часто збираються любителі випити і погуляти. Проте після консультацій, територію все-таки вирішили відбудувати, хоч і не всі зраділи тому, що лавки повернуться.
Волонтери БУРу співають гімн України під час урочистої ходи до Дня прапора України, 23 серпня 2017 року
Пустити БУР у люди
Питаю керівників БУРу, чого чекати від волонтерів наступного року. Головний план на наступний рік, за словами Юрка Дідули, перетворити БУР на соціальну франшизу, яка би допомагала організовувати для потреб відбудови міст локальні команди і допомагала їм здійснювати фандрейзинг - щоб табори організовувалися не тільки вихідцями із Львівської освітньої фундації, а й місцевими активістами.

Але перед тим, як впритул взятися за реалізацією цієї задумки, треба завершити табір у Бердянську, а потім ще попрацювати у Чорткові, Мукачеві і Коломиї. 2017 рік для БУРу почався наприкінці березня у Лисичанську, а завершиться в жовтні на Західній Україні.
Коли табори завершуються, не уникнути сліз, обіймів і довгих прощань. За тиждень люди встигають міцно здружитися. Хтось потім приїжджає в наступні міста, щасливо зустрічаючи давніх знайомих із попередніх експедицій, хтось розповідає іншим про свої будівельні пригоди, спонукаючи друга чи родича також заповнити анкету, дехто з найбільш активних волонтерів потім може стати менеджером БУРу.
Міський пляж Бердянська перед заходом сонця
Волонтерство в Україні - це найчастіше прерогатива молоді і студентів, щойно ви знайшли постійну роботу і обзавелися власною сім'єю, вирватися зі звичних кіл побуту стає ой як важко! Тим краще, що волонтерський рух розвивається, що ми зі студентських років вчимося простій істині: перш ніж щось цінне отримати, інколи треба щось цінне віддати, і є цінності, які грошима не виміряти.
Made on
Tilda